Епоха не цінує геніїв за життя – вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його – безсмертний, схиляється в пошані й каятті. Найбільшим же страждальником за істину, безперечно, був Тарас Шевченко. І попереднє ж наше XX століття народило Василя Симоненка, Василя Стуса, Грицька Чубая. Останній – наш земляк. Душею й серцем – з України… В цьому році йому виповнилося б 57 років, та свічка життя догоріла в 33 роки. А ми, живущі на цій землі, пам’ятаємо його, згадуємо і так, як ведеться у нас, коли згадують померлих, запалюємо свічку – свічку пам’яті, скорботи, любові. Перегорнемо сторінки його дитинства, юності, зрілості.